Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «САМОЙЛОВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SAMOYLOVICH v. UKRAINE)
(Заява № 28969/04)
Стислий виклад рішення від 16 травня 2013 року
29 січня 1997 року прокуратурою Київського району м. Сімферополя Автономної Республіки Крим було порушено кримінальну справу щодо заявника, яку 29 грудня 2003 року, після скасування вироку суду першої інстанції та направлення справи на додаткове розслідування, було закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину (перше кримінальне провадження).
2 серпня 1999 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочину в рамках іншої кримінальної справи (друге кримінальне провадження).
З огляду на тяжкість пред’явлених заявнику обвинувачень та необхідність проведення певних процесуальних дій 5 серпня 1999 рокупрокуратурою Автономної Республіки Крим було санкціоновано обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту строком на два місяці. У подальшому строк тримання заявника під вартою неодноразово продовжувався прокуратурою Автономної Республіки Крим на тих же підставах.
Заявник неодноразово безуспішно подавав клопотання про звільнення з-під варти. Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі – апеляційний суд АРК), відмовляючи заявникові у задоволенні його клопотань, посилався на тяжкість пред’явленого йому обвинувачення. А 9 жовтня 2003 року апеляційний суд АРК встановив, що санкція прокурора від 5 серпня 1999 року була законною та позбавлення заявника свободи не було свавільним.
Крім того, заявник неодноразово безуспішно звертався з заявами про порушення кримінальної справи щодо працівників міліції та прокуратури у зв’язку з процесуальними недоліками, допущеними під час взяття його під варту.
5 листопада 2003 року Центральний районний суд м. Сімферополя, розглядаючи скаргу заявника на постанову прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи щодо незаконності тримання його під вартою, встановив, що деякі документи, складені під час взяття заявника під варту, містили певні процесуальні недоліки, та повернув кримінальну справу на додаткову перевірку.
22 грудня 2003 року прокуратурою знову було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Ця постанова в подальшому була залишена в силі Центральним районним судом м. Сімферополя та апеляційним судом АРК.
17 листопада 2004 року апеляційний суд АРК визнав заявника винним у вчиненні злочину та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі. 16 березня 2006 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника на цей вирок.
У серпні 2006 року заявника було звільнено у зв’язку з відбуттям ним строку покарання, призначеного вироком суду.
З серпня 1999 року до серпня 2006 року заявник тримався під вартою в Сімферопольському СІЗО № 15. За його твердженнями умови тримання його в цій установі були неналежними.
Заявник скаржився до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) за ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на умови тримання його під вартою в Сімферопольському СІЗО № 15; підп. «с» п. 1 ст. 5 – на незаконність постанови прокурора від 5 серпня 1999 року щодо обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і що тримання його під вартою до його засудження було свавільним; п. 3 ст. 5 – на надмірну тривалість досудового тримання його під вартою; п. 1 ст. 6 – на надмірну тривалість двох кримінальних проваджень щодо нього. Заявник також стверджував про інші порушення Конвенції.
Враховуючи свою практику у справах щодо тримання осіб в Сімферопольському СІЗО № 15 в період з 1999 до 2006 року, Європейський суд встановив порушення ст. 3 Конвенції в зв’язку з тим, що побутові умови тримання заявника під вартою в цій установі були такими, що принижують гідність.
Порушення підп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що тримання заявника під вартою протягом перших двох місяців за санкцією прокурора від 5 серпня 1999 року не було позбавлено свавілля, оскільки апеляційний суд АРК та Центральний районний суд м. Сімферополя, розглядаючи питання його законності, не мали єдиного та послідовного підходу, що порушує принцип юридичної визначеності, та не надавали належних мотивів для відхилення конкретних тверджень заявника у цьому зв’язку.
Керуючись своєю практикою, зокрема, у справі «Харченко проти України», Європейський суд констатував порушення підп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що тримання заявника під вартою після спливу двохмісячного строку, встановленого постановою від 5 серпня 1999 року, і до його засудження було незаконним, зокрема, оскільки, його строк продовжувався за санкцією прокурора, а суд, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не надав належного обґрунтування.
Європейський суд констатував порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що тримання заявника під вартою протягом п’яти років не мало достатньо вагомих підстав з огляду на те, що він раніше не був судимий та його було обвинувачено в участі лише в одному епізоді злочинної діяльності групи.
З огляду на свої висновки у справах «Паскал проти України», «Іззетов проти України» та «Тодоров проти України», в яких розглядалось питання тривалості того самого кримінального провадження, але щодо співобвинувачених заявника, Європейський суд констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю другого кримінального провадження щодо заявника.
Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:
«1. Оголошує прийнятними скарги щодо побутових умов тримання заявника під вартою в Сімферопольському СІЗО, законності та тривалості тримання його під вартою під час досудового слідства та судового провадження, а також тривалості другого кримінального провадження щодо нього, а решту скарг у заяві — неприйнятною.
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції.
3. Постановляє, що було порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава має сплатити заявнику 15 000 (п'ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту України за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сати
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «ЧОРНІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF CHORNIY v. UKRAINE)
(Заява № 35227/06)
Стислий виклад рішення від 16 травня 2013 року
17 грудня 2004 року Жидачівський районний суд Львівської області визнав заявника винним у вчиненні злочину. За твердженнями заявника, він не отримав копію цього вироку.
26 квітня 2005 року апеляційний суд Львівської області (далі – апеляційний суд) залишив вирок від 17 грудня 2004 року без змін. Як стверджує заявник, у судовому засіданні було оголошено лише резолютивну частину цієї ухвали апеляційного суду.
13 травня 2005 року заявник направив до апеляційного суду лист з проханням надати йому копію ухвали від 26 квітня 2005 року. Відповідь на цей лист заявнику надано не було.
23 травня 2005 року заявник подав до Верховного Суду України касаційну скаргу, в якій стверджувалось, що він досі не отримав копію ухвали від 26 квітня 2005 року.
23 червня 2005 року заявник отримав копію вироку від 17 грудня 2004 року.
19 серпня 2005 року заявник подав доповнення до касаційної скарги про те, що він вже отримав копію вироку від 17 грудня 2004 року, але досі не отримав копію ухвали від 26 квітня 2005 року.
16 лютого 2006 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.
У невизначену дату заявник отримав копію ухвали від 26 квітня 2005 року.
Заявник скаржився до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) за підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що він не мав можливості ефективно оскаржити вирок від 17 грудня 2004 року та ухвалу від 26 квітня 2005 року, оскільки йому не було вчасно надано їх копії. Заявник також подавав інші скарги про порушення Конвенції, які Європейський суд визнав неприйнятними у зв’язку з їх необґрунтованістю.
Щодо неотримання копії вироку від 17 грудня 2004 року Європейський суд зазначив, що з огляду на те, що ані заявник, ані його захисник не порушували в їхніх апеляційних скаргах це питання, можна вважати, що вони були достатньою мірою обізнані зі змістом вироку. Відповідно, Європейський суд дійшов висновку, що немає достатніх доказів для встановлення того, що заявник мав перешкоди у підготовці оскарження вироку в апеляційному порядку.
Європейський суд констатував порушення підпункту «b» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що право заявника на ефективну підготовку свого захисту було піддано обмеженню, а його право на справедливий суд не було дотримане, оскільки під час підготовки касаційної скарги до Верховного Суду України заявнику не було надано копію ухвали апеляційного суду від 26 квітня 2005 року, незважаючи на його відповідне клопотання, а Верховний Суд України не розглянув це питання в ході розгляду його касаційної скарги.
Розглянувши справу, Європейський суд:
«1. Оголошує одноголосно скаргу щодо ненадання заявнику судами вчасно копій вироку від 17 грудня 2004 року та ухвали від 26 квітня 2005 року прийнятною, а решту скарг у заяві — неприйнятною.
2. Постановляє одноголосно, що було порушення підпункту «b» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє 5 голосами проти 2, що встановлення порушення є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, якої міг зазнати заявник, та відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «КОМАРОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KOMAROVA v. UKRAINE)
(Заява № 13371/06)
Стислий виклад рішення від 16 травня 2013 року
1 квітня 2004 року щодо заявниці було порушено кримінальну справу за фактом вчинення шахрайства та хабарництва. Того ж дня її було затримано.
3 квітня 2004 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська (далі – Бабушкінський районний суд) продовжив строк тримання заявниці під вартою до 9 квітня 2004 року у зв’язку з необхідністю проведення додаткових слідчих дій.
9 квітня 2004 року Бабушкінський районний суд обрав щодо заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з огляду на тяжкість вчиненого нею злочину, ймовірність її втечі, перешкоджання слідству, відсутності у неї визначеного постійного місця проживання та наявності у неї судимості. 14 квітня 2004 року заявницю було поміщено до Дніпропетровського слідчого ізолятора.
У подальшому строк тримання заявниці під вартою неодноразово продовжувався Бабушкінським районним судом, Самарським районним судом м. Дніпропетровська (далі – Самарський районний суд) та апеляційним судом Дніпропетровської області. В якості обґрунтування для такого тримання судами або наводилися первинні підстави, або зазначалося про відсутність причин для зміни запобіжного заходу.
Після неодноразового направлення кримінальної справи до прокуратури на додаткове розслідування та Самарського районного суду на новий розгляд, 28 квітня 2009 року останній визнав заявницю винною у вчиненні шахрайства та призначив їй покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ять років і двадцять сім днів. Того ж дня заявницю було звільнено.
Протягом тримання заявниці під вартою їй надавалася необхідна медична допомога. Так, вона проходила медичні обстеження, за результатами яких було встановлено наявність у неї гіпертонії та проблеми із зором, у зв’язку з чим їй надавалося відповідне лікування.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) на те, що вона була піддана катуванню, оскільки під час тримання її під вартою вона була тяжко хвора, у квітні 2004 року вона була вагітна та втратила дитину, в неї погіршився зір, а також, що вона змушена була брати участь у судових засіданнях, в той час як вона страждала на гіпертонію та серцевий біль. Заявниця скаржилася на те, що в подальшому їй довелося перебувати вкамері з затриманими, які постійно палили, та що вона не змогла отримати окуляри або належну медичну допомогу. Вона також скаржилася за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість тримання її під вартою. Вона також подавала інші скарги.
З огляду на ненадання жодних доказів, які підтвердили б твердження заявниці про те, що стан її здоров'я погіршився, що вона перебувала укамері з іншими затриманими, які палили, або що вона змушена була брати участь у судових засіданнях, маючи серйозні проблеми зі здоров'ям, а також у зв’язку з вчиненням державними органами, в свою чергу, всіх дій, необхідних для охорони здоров’я заявниці під час тримання її під вартою Європейським судом було встановлено відсутність порушення статті 3 Конвенції.
У зв’язку з ненаведенням національними судами належних підстав при неодноразовому продовженні строку тримання заявниці під вартою,окрім тих, які були первісно вказані судом при обранні їй запобіжного заходу, посиланням на відсутність підстав для звільнення та нерозглядом судами можливості застосування альтернативних запобіжних заходів Європейським судом було встановлено порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю тримання заявниці під вартою, що загалом склала близько 5 років.
Новини Євросуду
АПЕЛЯЦІЯ НА РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ У СПРАВІ «МЕЛЬНИЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
Клопотання про перегляд Великою палатою Європейського Суду рішення у справі «Мельниченко проти України» є правовим спором, і не має жодного політичного підґрунтя. Про це на прес-конференції у Києві заявила уповноважений у справах дотримання Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, заступник міністра юстиції України Валерія Лутковська. Вона наголосила на тому, що розгляд скарг Європейським Судом є змагальним процесом, і кожна сторона має право на захист. У справі «Мельниченко проти України» держава представила свої аргументи, які Суд під час розгляду справи не взяв до уваги. Україна не погоджується з таким рішенням і подає клопотання про його перегляд.
Валерія Лутковська як уповноважений у справах дотримання Європейської Конвенції забезпечує винятково захист інтересів держави Україна в Євросуді. Вона не назвала підстав для клопотання щодо його розгляду Великою палатою Європейського Суду. Проте повідомила, що «що такою підставою стали питання правового тлумачення, а не політичні обставини».
За словами уповноваженого, Україна вже двічі вдавалася до процедури апеляції на рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» та у справі «Ромашов проти України». Крім того, один раз клопотання до Великої палати Європейського Суду щодо перегляду рішення було подано самим скаржником. На думку пані Лутковської, практика Європейського Суду свідчить, що всі без винятку держави у більшості випадків роблять подання про перегляд рішень Євросуду. У разі набуття рішення Євросуду у справі «Мельниченко проти України», додала уповноважений, держава має сплати скаржнику 5 тис. євро.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
19 жовтня 2004 р. Європейський Суд з прав людини оголосив своє рішення у справі колишнього майора Служби охорони Президента України Миколи Мельниченка проти України. Пан Мельниченко звернувся до Суду із заявою про невідповідність положенням ст. 3 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини відмови органів держави-відповідача в реєстрації його як кандидата у народні депутати Верховної Ради України.
У своєму рішенні Суд констатував, зокрема, що відмова Центральної виборчої комісії України зареєструвати заявника кандидатом у народні депутати ВР України на тій підставі, що заявник надав неправдиві відомості щодо місця свого проживання, є порушенням його виборчого права, гарантованого ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції. Суд встановив при цьому, що українське право не робить відмінностей між поняттями «формальне місце проживання» та «фактичне місце проживання». Визнавши, що заявник фактично не проживає на території України з 26 листопада 2000 р., Суд дійшов висновку, що з метою реєстрації заявника як кандидата у народні депутати Верховної Ради України підтвердженням «місця проживання» заявника на території України має вважатися штамп про прописку в його загальногромадянському паспорті.
Новини Євросуду
РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
(Заява N 16505/02)
Страсбург, 19 лютого 2009 року
ОСТАТОЧНЕ
19 травня 2009 року
Офіційний переклад
Текст рішення може підлягати редакційним правкам.
У справі "Доронін проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
п. Пеер Лоренцен, Голова,
п. Райт Маруст,
п. Карел Юнгвірт,
пані Рената Ягер,
п. Марк Віллігер,
пані Миряна Лазарова-Трайковська, судді,
п. Станіслав Шевчук, суддя ad hoc,
та пані Клаудія Вестердік, Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 27 січня 2009 року,
виносить таке рішення, що було ухвалене у той день:
1. Справу розпочато за заявою (N 16505/02), поданою проти України до Суду 30 травня 2002 року громадянином України паном Ігорем Дороніним (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв А. Бущенко - адвокат, що практикує в місті Харкові. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Юрієм Зайцевим з Міністерства юстиції.
3. Заявник стверджував, зокрема, що тримання його під вартою було незаконним і необґрунтовано тривалим.
4. 11 квітня 2007 року Суд вирішив повідомити Уряд про заяву. Суд також вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29).
5. Заявник народився у 1960 році та проживає у місті Харкові.
6. 31 березня 2000 року діда заявника було вбито в його квартирі. 1 квітня 2000 року за фактом вбивства було порушено кримінальну справу.
7. 19 квітня 2000 року слідчий Жовтневого районного відділу міліції м. Полтави виніс постанову про проведення обшуку в квартирі заявника. Слідчий також виніс постанову про примусовий привід заявника о 9 годині ранку 21 квітня 2000 року як підозрюваного в кримінальній справі за фактом вбивства його діда.
8. 20 квітня 2000 року заявника було затримано в м. Харкові і доставлено до м. Полтави. Після прибуття до м. Полтави заявник, як стверджувалось, спробував втекти з машини міліції та чинив опір працівникам міліції, які перешкоджали втечі.
9. Того самого дня працівники міліції склали протокол про злісну непокору заявника працівникам міліції. 21 квітня 2000 року на підставі цього протоколу Жовтневий районний суд м. Полтави (далі - районний суд) присудив заявникові п'ять днів адміністративного арешту згідно зі статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Це рішення було остаточним і відповідно до статті 287 зазначеного Кодексуоскарженню не підлягало, але згідно зі статтею 294 могло бути переглянуте головою вищестоящого суду з власної ініціативи. Заявник двічі звертався зі скаргами до вищестоящих судів, вимагаючи перегляду справи, але 12 травня 2000 року Головою Полтавського обласного суду і 25 вересня 2001 року Головою Верховного Суду ці скарги були залишені без задоволення.
10. За твердженням заявника, 22 квітня 2000 року він дав письмові показання, у яких зізнався у вчиненні вбивства свого діда. Ці показання, як стверджувалось, були продиктовані працівником міліції К., який підписав і датував їх 20 квітня 2000 року. Того самого дня К. склав протокол допиту заявника як підозрюваного і також датував його 20 квітня 2000 року. На той час заявник не мав захисника.
11. 25 квітня 2000 року було порушено кримінальну справу щодо заявника за підозрою у вчиненні ним умисного вбивства свого діда. Цього ж дня заявника було тимчасово затримано як підозрюваного.
12. 27 квітня 2000 року прокурор Жовтневого району санкціонував застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на два місяці.
13. 31 травня 2000 року районний суд відхилив скаргу заявника на санкцію прокурора від 27 квітня 2000 року про взяття заявника під варту.
14. З 22 по 30 червня 2000 року заявник та його захисник ознайомлювалися з матеріалами справи.
15.13 липня 2000 року справу було направлено до районного суду.
16. 21 серпня 2000 року районний суд провів розпорядче засідання і залишив без змін обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
17. 10 листопада 2000 року захисник звернувся із заявою про звільнення заявника з-під варти. Суд залишив цю заяву без задоволення.
18. Під час судового розгляду заявник заперечував обвинувачення і стверджував, що зізнався у вчиненні злочину під примусом. У цьому зв'язку 6 червня 2001 року районний суд повернув справу на додаткове розслідування, а також для перевірки стверджуваних заявником фактів неналежного поводження щодо нього протягом досудового слідства. Суд також відхилив заяву заявника про звільнення з-під варти і залишив обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. 4 липня 2001 року Полтавський апеляційний суд (колишній Полтавський обласний суд) залишив це рішення без змін.
19. 18 липня 2001 року прокуратура отримала матеріали справи.
20. 1 серпня 2001 року слідчий прокуратури подав до районного суду подання про продовження строку тримання заявника під вартою з 18 липня до 18 вересня 2001 року.
21. 8 серпня 2001 року районний суд виніс рішення про продовження строку тримання заявника під вартою на зазначений у поданні період у зв'язку з підозрою, що заявник вчинив тяжкий злочин і може перешкоджати правосуддю.
22. 31 серпня 2001 року Полтавський апеляційний суд скасував рішення від 8 серпня 2001 року і повернув справу до районного суду на новий розгляд. При цьому суд не вирішував питання щодо подальшого тримання заявника під вартою.
23. 5 вересня 2001 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою з 18 липня до 8 вересня 2001 року, посилаючись на те, що заявник може перешкоджати слідству або втекти від правосуддя.
24. 13 вересня 2001 року апеляційний суд залишив це рішення без змін.
25. У період з 17 серпня до 6 вересня 2001 року заявник ознайомлювався з матеріалами справи.
26. 6 вересня 2001 року справу було передано до районного суду.
27. 3 жовтня 2001 року суд повернув справу на додаткове розслідування і залишив обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
28. 21 листопада 2001 року апеляційний суд Полтавської області скасував рішення від 3 жовтня 2001 року і направив справу на новий розгляд.
29. У невизначену дату мати заявника звернулась до Полтавської обласної прокуратури з вимогою порушити кримінальну справу стосовно слідчого у зв'язку з незаконним триманням її сина під вартою. 3 грудня 2001 року прокуратура залишила її заяву без задоволення як необґрунтовану.
30. 17 грудня 2001 року районний суд залишив обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
31. 5 лютого 2002 року захисник подав заяву про звільнення заявника з-під варти. Того самого дня суд залишив цю заяву без задоволення.
32. 7 березня 2002 року додаткова судова експертиза встановила, що смерть діда заявника настала в момент, коли заявник не міг бути присутнім на місці злочину.
33. 10 травня 2002 року районний суд направив кримінальну справу стосовно заявника на додаткове розслідування і звільнив заявника з-під варти під підписку про невиїзд.
34. 30 грудня 2002 року кримінальну справу стосовно заявника було закрито за недоведеністю його участі у вбивстві.
35. Стаття 135 Кодексу передбачає, що в разі неявки за викликом слідчого без поважних причин обвинувачений підлягає приводу до слідчого. Згідно зі статтею 136 Кодексу привід обвинуваченого до слідчого здійснюється органами внутрішніх справ за мотивованою постановою слідчого.
36. Інші положення Кодексу, які стосуються справи, наведено в рішеннях Суду у справах "Єлоєв проти України" (N 17283/02, п. 35, від 6 листопада 2008 року) та "Свершов проти України" (N 35231/02, п. 40, від 27 листопада 2008 року).
37. Стаття 32 Кодексу передбачала, що адміністративний арешт міг установлюватися і застосовуватися лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб.
38. Стаття 185 Кодексу передбачала накладення штрафу або застосування адміністративного арешту на строк до п'ятнадцяти діб за злісну непокору вимогам працівника міліції.
39. Згідно зі статтею 287 Кодексу постанова про накладення адміністративного стягнення за винятком постанови, винесеної судом першої інстанції, могла бути оскаржена. Щодо постанов судів першої інстанції вони згідно з цією статтею були остаточними і не підлягали оскарженню в ординарному для справ про адміністративні правопорушення порядку за винятком випадків, передбачених законом.
40. Стаття 294 Кодексу передбачала, що судове рішення у справі про адміністративне правопорушення могло бути переглянуте суддею того самого суду за протестом, внесеним прокурором, або суддею вищестоящого суду за власною ініціативою.
41. У відповідних положеннях Закону зазначено:
"Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
постановлення виправдувального вироку суду;
закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;
відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті..."
42. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою було нерозумно тривалим і незаконним. Він посилався на пункти 1 "с" і 3 статті 5 Конвенції, які передбачають:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;...
3. [Кожному], кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті,... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".
1. Невичерпання національних засобів юридичного захисту
43. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, які були в його розпорядженні відповідно до Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (див. пункт 41 вище).
44. Заявник стверджував, що національні органи не вважали його тримання під вартою незаконним і що засіб юридичного захисту, на який посилався Уряд, не був ефективним стосовно його скарг.
45. Суд зазначає, що суть скарг заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції полягає у відсутності чіткої законної підстави стосовно певних періодів його попереднього ув'язнення. Заявник не стверджував, що тримання його під вартою суперечило будь-якому положенню національного законодавства, та й Уряд не посилався на якийсь національний засіб юридичного захисту, яким заявник міг би скористатися для порушення питання відповідності національного закону положенням статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Соловей і Зозуля проти України", NN 40774/02 і 4048/03, п. 77, від 27 листопада 2008 року). Крім того, стосовно наявності у заявника можливості вимагати відшкодування за весь період тримання його під вартою слід зазначити, що заявник скаржився на незаконність і тривалість тримання його під вартою під час провадження, тоді як у Законі "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" йдеться про позов до держави про відшкодування шкоди, завданої особі триманням під вартою, якщо її причетність до злочину, у вчиненні якого її підозрювали, не була доведена слідчими органами (див. пункт 41 вище). Отже, ця частина заяви не може бути відхилена на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту.
2. Вимога шестимісячного строку
46. Уряд також стверджував, що спочатку заяву подала мати заявника від свого імені, а заявник подав формуляр заяви лише 26 вересня 2005 року.
47. Заявник стверджував, що він постійно підтримував цю заяву, але, перебуваючи під вартою, він не мав можливості подати власну. Він також посилався на те, що оскаржив у екстраординарному порядку рішення суду від 21 квітня 2000 року стосовно застосування до нього адміністративного арешту до апеляційного суду та Верховного Суду і що останній листом від 25 вересня 2001 року повідомив його про відмову в задоволенні скарги.
48. Суд зазначає, що звернення, на яке посилається Уряд, було подано матір'ю заявника від її імені 14 січня 2002 року. Однак сам заявник уперше звернувся до Суду зі скаргою на згадані вище порушення його прав 30 травня 2002 року, тобто через двадцять днів після звільнення з-під варти. Тому Суд доходить висновку, що скарги заявника на незаконність і тривалість його тримання під вартою були подані вчасно.
49. Щодо його затримання 20 квітня 2000 року та адміністративного арешту з 21 до 25 квітня 2000 року Суд зазначає, що провадження у справі про адміністративне правопорушення, яке завершилося п'ятиденним адміністративним арештом заявника, мало місце у квітні 2000 року, а заявник подав свою заяву через два роки після цих подій. Отже, будь-яка скарга на несправедливість зазначеного провадження вважатиметься поданою із запізненням. Безуспішні звернення заявника щодо перегляду рішень в екстраординарному порядку не можуть братися до уваги, оскільки такий перегляд не є засобом юридичного захисту у значенні пункту 1 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі "Кучеренко проти України", заява N 41974/98, від 4 травня 1999 року). Однак Суд вважає, що сам по собі адміністративний арешт заявника безпосередньо пов'язаний із його затриманням як підозрюваного у кримінальній справі та триманням його під вартою у цьому статусі. Тому Суд об'єднує розгляд заперечень Уряду щодо цього періоду тримання заявника під вартою з розглядом суті скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції.
3. Висновок
50. Отже Суд долучає до розгляду суті скарг заявника аргументи Уряду про те, що заявник запізно подав скарги за пунктом 1 статті 5 стосовно тримання його під вартою з 20 до 25 квітня 2000 року. Суд відхиляє решту заперечень Уряду і визнає, що скарги, подані за пунктами 1 і 3 статті 5, не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з інших підстав. Відповідно вони мають бути визнані прийнятними.
51. Сторони не подали ніяких зауважень щодо суті скарг.
52. Суд повторює, що проголошуючи право на свободу, пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Амюр проти Франції" від 25 червня 1996 року, п. 42, Reports of Judgments and Decisions 1996-111). Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення (див. справу "Мубіланзіла Маєка і Канікі Мітунга проти Бельгії", N 13178/03, п. 96, ЄСПЛ 2006-..., з додатковими посиланнями).
53. Суд зазначає, що у справі, яка розглядається, тримання заявника під вартою можна поділити на кілька періодів. Перший період, з 20 до 25 квітня 2000 року, стосується його затримання та адміністративного арешту. Другий період, який охоплювався постановою, санкціонованою прокурором, тривав з 25 квітня до 25 червня 2000 року, коли закінчився строк, вказаний в цій постанові. Третій період, протягом якого тримання заявника під вартою здійснювалося без будь-якого рішення, тривав із 25 червня до 21 серпня 2000 року та з 8 вересня до 3 жовтня 2001 року. Четвертий період, протягом якого заявника тримали під вартою на підставі судових рішень щодо тримання заявника під вартою протягом судового розгляду справи, тривав із 21 серпня 2000 року до 18 липня 2001 року та з 3 жовтня 2001 року до 10 травня 2002 року. Крім того, суди двічі ухвалювали рішення про тримання заявника під вартою на визначений строк, але в обох випадках більша частина цього строку зазначалась ретроактивно: з 18 липня до 8 серпня 2001 року і з 31 серпня до 5 вересня 2001 року.
a. Затримання та адміністративний арешт заявника
54. Суд зазначає, що 19 квітня 2000 року слідчий виніс постанову про привід заявника органами внутрішніх справ як підозрюваного у кримінальній справі. 20 квітня 2000 року заявника затримали працівники міліції як підозрюваного та доправили його до іншого міста для допиту. На думку Суду, з моменту затримання заявника 20 квітня 2000 року на підставі цієї постанови заявника було позбавлено свободи з метою допровадження його до компетентного судового органу у зв'язку з підозрою у вчиненні вбивства. Відповідно початкове позбавлення його свободи відповідало пункту 1 "с" статті 5 Конвенції. Злісна непокора заявника працівникам міліції та його адміністративний арешт у зв'язку з цим правопорушенням мали місце вже після того, як його затримали. З огляду на ці обставини, тримання заявника під вартою за адміністративне правопорушення не могло, на думку Суду, звільнити органи влади від обов'язку забезпечення процедурних гарантій, пов'язаних зі статусом підозрюваного у кримінальній справі, який мав заявник.
55. Крім того, незважаючи на те, що адміністративний арешт на підставі рішення суду, як правило, підпадає під дію пункту 1 "а" статті 5 Конвенції, практика Суду вказує, що іноді необхідно за зовнішніми ознаками та використаними формулюваннями побачити реальну ситуацію (див. справу"Кафкаріс проти Кіпру", N 21906/04, п. 116, ECHR 2008-..., з подальшими посиланнями). Факти справи свідчать про те, що під час адміністративного арешту із заявником поводились як з підозрюваним у кримінальній справі і слідчий допитував його стосовно справи про вбивство. Суд зазначає, що, хоча адміністративний арешт було застосовано до заявника на підставі іншого національного закону, не було видимих ознак зміни статусу заявника ані до, ані під час, ані після його адміністративного арешту. Отже, Суд доходить висновку, що адміністративний арешт заявника був фактично частиною тривалішого безперервного періоду тримання заявника під вартою як підозрюваного в кримінальній справі про вбивство, що належить до сфери пункту 1 "с" статті 5. Відтак, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо недотримання вимоги шестимісячного строку стосовно цього періоду перебування заявника під вартою.
56. Далі Суд зазначає, що, як свідчать факти справи, адміністративний арешт заявника використали для того, щоб забезпечити його перебування як підозрюваного в кримінальній справі в розпорядженні слідчих органів, не забезпечуючи при цьому його процесуальних прав як підозрюваного, зокрема, його права на захист. Лише після закінчення п'ятиденного адміністративного арешту було вирішено питання про взяття його під варту як підозрюваного в кримінальній справі згідно з відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу. На думку Суду, зазначені дії слідчих органів не сумісні з принципом юридичної визначеності, є свавільними і суперечать принципу верховенства права. Отже, Суд доходить висновку, що в зазначений період мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
b. Тримання заявника під вартою на підставі санкції прокурора
57. Слід зазначити, що у період з 25 квітня до 25 червня 2000 року тримання заявника під вартою здійснювалось на підставі першої санкції прокурора про двомісячне тримання заявника під вартою. Такий процесуальний захід передбачався відповідним застереженням України, яке було чинним на той час (див. рішення у справі "Невмержицький проти України", N 54825/00, пп. 112 - 114, ECHR 2005-II (витяги); згадане вищерішення у справі "Єлоєв проти України", п. 45). На думку Суду, тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду не дає підстав для порушення питання незаконності за пунктом 1 статті 5 Конвенції.
c. Тримання заявника під вартою без будь-якого рішення
58. Суд зазначає, що тримання заявника під вартою з 25 червня до 21 серпня 2000 року та з 8 вересня до 3 жовтня 2001 року здійснювалося без будь-якого рішення і виправдовувалось лише тим, що він ознайомлювався з матеріалами справи або що справа передавалась від слідчого до суду. Раніше Суд у подібних справах проти України визнавав наявність порушення у зв'язку з такими обставинами (див. згадане вище рішення у справі"Єлоєв проти України", пп. 48 - 51). Суд не вбачає підстав для відступу від своїх висновків у справі, що розглядається. Отже щодо зазначених періодів тримання заявника під вартою також мало місце порушення пункту 1 статті 5.
d. Тримання заявника під вартою на підставі судових рішень
59. Протягом інших періодів заявника тримали під вартою на підставі судових рішень, в яких не зазначався строк (з 21 серпня 2000 року до 18 липня 2001 року та з 3 жовтня 2001 року до 10 травня 2002 року) або строк зазначався ретроактивно (з 18 липня до 8 серпня 2001 і з 31 серпня до 5 вересня 2001 року). Суд повторює, що він вже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції за обставин, коли українські суди продовжували строк тримання під вартою на невизначений період (див. згадане вище рішення у справі "Єлоєв проти України", пп. 52 - 55). Суд також визнавав порушення цього положення у зв'язку з санкціонуванням тримання під вартою ретроактивно (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Каралевічюс проти Литви", N 53254/99, пп. 51 - 52, від 7 квітня 2005 року). У справі, що розглядається, Суд не вбачає підстав для відступу від своїх висновків. Отже щодо зазначених періодів тримання заявника під вартою також мало місце порушення пункту 1 статті 5.
60. Сторони не надали коментарів по суті.
61. Суд зазначає, що заявника було затримано 20 квітня 2000 року і звільнено з-під варти 10 травня 2002 року. Відповідно тримання заявника під ватою тривало понад два роки. Час, проведений заявником під вартою, в абсолютному вимірі не є коротким (див. і порівн. рішення у справі"Іловецький проти Польщі", N 27504/95, п. 52, від 4 жовтня 2001 року).
62. Суд повторює, що при вирішенні питання, чи було дотримано пункт 3 статті 5, необхідно розглянути й оцінити обґрунтованість підстав, які переконали судові органи у справі, що розглядається Судом, ухвалити рішення про такий серйозний відступ від принципу поваги до особистої свободи і презумпції невинуватості, що має місце при будь-якому ув'язненні особи без відповідного засудження її судом (див. рішення у справі"Стогмюллєр проти Австрії" від 10 листопада 1969 року, серія А, N 9, п. 4).
63. Суд зауважує, що, хоча й видається, що спроба заявника втекти дала відповідним органам підстави для тримання його під вартою протягом досудового слідства та розгляду справи в суді, серйозність пред'явлених йому обвинувачень, ризик його ухилення та перешкоджання здійсненню правосуддя залишалися єдиними підставами, з огляду на які суд не змінював обраний йому запобіжний захід. Однак згідно з пунктом 3 статті 5 зі спливом певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення свободи і судові органи мають навести інші підстави для подальшого тримання такої особи під вартою (див. рішення у справах "Яблонський проти Польщі", N 33492/96, п. 80, від 21 грудня 2000 року, та "І. А. проти Франції", N 28213/95, п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VII). До того ж, такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. згадане вище рішення у справі "Іловецький проти Польщі", п. 61). З матеріалів, які є в розпорядженні Суду, не вбачається, що національні суди наводили такі підстави або розглядали можливість застосування тих чи інших альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою. Посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень, відповідні органи подовжували строк тримання заявника під вартою на підставах, які не можна вважати "відповідними і достатніми".
64. Наведені міркування є достатніми, щоб Суд дійшов висновку про те, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
65. Посилаючись на статтю 3, заявник скаржився на неналежне поводження працівників міліції. Заявник також стверджував, що судове рішення про його адміністративний арешт було свавільним і порушувало пункт 1 статті 6 Конвенції. Посилаючись на пункти 1, 2, 3 "b" і "с" статті 6, він також скаржився на несправедливість судового розгляду порушеної щодо нього кримінальної справи.
66. Суд розглянув решту поданих заявником скарг. Але, враховуючи всі наявні матеріали та оцінюючи оскаржувані питання в межах своєї компетенції, Суд визнає, що вони не містять жодних ознак порушення прав і свобод, проголошених Конвенцією та протоколами до неї.
67. Тому Суд відхиляє цю частину заяви відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовану.
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
69. Заявник вимагав 50000 євро відшкодування моральної шкоди.
70. Уряд вважав таку вимогу необґрунтованою.
71. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові відшкодування моральної шкоди в розмірі 5000 євро.
72. Заявник також вимагав 2500 євро компенсації судових та інших витрат.
73. Уряд вказував на те, що ця вимога не підтверджена жодними документами.
74. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У справі, що розглядається, беручи до уваги наявну інформацію та зазначені вище критерії, Суд відхиляє цю вимогу заявника.
75. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до розгляду справи по суті аргумент Уряду стосовно застосування правила шестимісячного строку до скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції про незаконність тримання його під вартою з 20 до 25 квітня 2000 року та відхиляє цей аргумент після розгляду по суті.
2. Відхиляє решту заперечень Уряду.
3. Оголошує скаргу за статтею 5 Конвенції прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
4. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
6. Постановляє, що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові 5000 (п'ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цієї суми;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткових пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 19 лютого 2009 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Справи Євросуду з прав людини
Справа Антонов проти УкраїниСправа Матушевський і Матушевська проти УкраїниСправа Меркулова проти УкраїниСправа Михалкова та інші проти УкраїниСправа Федорченко та Лозенко проти УкраїниСправа Бочаров проти УкраїниСправа Душка проти УкраїниСправа Замфереско проти УкраїниСправа Коробов проти УкраїниСправа Мута проти УкраїниСправа Нечипорук і Йонкало проти УкраїниСправа Тесленко проти УкраїниСправа Харченко проти УкраїниСправа Яценко проти України
Стаття 5. Право на свободу та особисту недоторканість
Справа Боротюк проти УкраїниСправа Луценко проти УкраїниСправа Нечипорук і Йонкало проти УкраїниСправа Плєшков проти УкраїниСправа Третьяков проти УкраїниСправа Харченко проти УкраїниCтаття 6. Право на справедливий суд
Справа Андрієвська проти УкраїниСправа Асмолов проти УкраїниСправа Глоба проти УкраїниСправа Дорошенко проти УкраїниСправа Жужа проти УкраїниСправа Замфереско проти УкраїниСправа Зароченцев проти УкраїниСправа Каюда проти УкраїниСправа Коробов проти УкраїниСправа Крижанівський проти УкраїниСправа Луценко проти УкраїниСправа Мута проти УкраїниСправа Папазова проти УкраїниСправа Сурдіна проти УкраїниCтаття 8. Право на повагу до приватного та сімейного життя
Стаття 10. Свобода вираження поглядів
стаття 13. Право на ефективний засіб юридичного захисту
Справа Душка проти УкраїниСправа Ліпісвіцька проти УкраїниСправа Мута проти УкраїниСправа Силенок і Техносервіс проти УкраїниСправа Сурдіна проти УкраїниСтаття 14. Заборона дискримінації у поєднанні з іншими статтями Конвенції
Стаття 34. Індивідуальні заяви
Справа Третьяков проти України
Рішення Європейського суду з прав людини у справі «ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ БІДАШ ПРОТИ УКРАЇНИ ТА 5 ІНШИХ ЗАЯВ» (CASE OF OLEKSANDR MIKHAYLOVICH BIDASH v. UKRAINE AND 5 OTHER APPLICATIONS). Заява 194/12 та 5 інших заяв. Стислий виклад рішення від 25 березня 2014 року (Урядовий кур’єр № 90, 22 травня 2014 року)
_03_03.png)
